Chomu Ukrayina Sama Ne Vygotovyla Quotgoru Snaryadivquot Pislya 2014 Roku Dumka Ekspertiv

Днями колишній командувач Сухопутних сил США у Європі Бен Ходжес дорікнув Україні за те, що вона не створила власне потужне виробництво боєприпасів після початку війни на Донбасі у 2014 році. Український портал Defense Express, що спеціалізується на збройовій тематиці, проаналізував, наскільки справедливим є цей докір. 

Аналітики порталу нагадали, що Україна увійшла у 2014 рік із повністю зруйнованим оборонно-промисловим комплексом. Пороховий завод у Шостці фактично не працював і був майже банкротом, виробництва корпусів для снарядів в Україні просто не було, а відтак не було і кінцевого збирання готових боєприпасів. Все, що було в активі українського ВПК – це ще один завод у тій же Шостці, який виробляє детонатори.

Defense Express зазначає, що згідно Мінських домовленостей використання важкої артилерії в зоні АТО/ООС було обмежено, тож потреби у великій кількості артилерійських боєприпасів українська армія не мала. І навіть після серії вибухів на артилерійських арсеналах, Україна ще мала значні запаси радянських снарядів, тож ситуація не розглядалася як “снарядний голод”.

Тим не менш, практичні кроки у створенні власного виробництва артилерійських боєприпасів почали здійснювати у 2015-2016 роках. І відбувалося це виключно власними силами, за власними “ручними” технологіями, адже в той час Захід наклав на Україну “мовчазне ембарго” і про залучення західних компаній та будівництво автоматизованого виробництва “під ключ” не йшлося, зазначає Defense Express.

Лише у 2018 році це ембарго вдалося послабити, коли США надали Україні першу невелику партію ПТРК Javelin. І тільки після цього з’явилися перші плани щодо налагодження міжнародної кооперації в оборонній сфері. Тож реальною точкою відліку, коли Україна могла б лише почати створення власного потужного виробництва боєприпасів є саме 2018 рік.

Чи вистачило б цього часу, щоб забити українські арсенали снарядами до початку повномасштабної війни? Тут доречно згадати досвід Польщі, яка мала більше грошей і не мала жодних обмежень на військову співпрацю з партнерами.

У 2010 році польські оборонні заводи підписали зі словацькими колегами угоду на ліцензійне виробництво 155-мм снарядів. Лише через 4 роки з’явилося перше замовлення на постачання 2000 снарядів до кінця 2015 року за умов виробництва всіх складових у Польщі.

“Натягуємо” ці строки на Україну з умовним підписанням аналогічного договору у 2018 році та отримуємо умовний термін постачання першої партії з 2000 боєприпасів лише у 2023 році, звісно якщо б цей завод вцілів. Навіть якщо умовно прискорити підготовку до виробництва та його налагодження, то мова у будь-якому випадку не йде про можливість виробництва “гори снарядів”. Тим паче ще питання – у якому калібрі”, – наголошує Defense Express.

На думку авторів публікації, усе вище наведене наочно пояснює, чому після початку гібридної російської агресії в 2014 році Україна не налагодила виробництво боєприпасів і сама не виробила “гору снарядів” до початку повномасштабної війни. 

Defense Express зазначає, що для отримання “гори снарядів” за таких умов, Україна мала б почати створення великого виробництва, як мінімум, з 2008 року –коли Росія вдерлася до Грузії.

Як писав УНІАН, навіть уся Європа разом узята сьогодні не здатна задовольнити поточні потреби ЗСУ в артилерійських боєприпасах. За підрахунками фахівців, щоб українська артилерія могла вільно стріляти один рік, усім військовим заводам Європи треба працювати від 7 до 14 років.

Зрештою навіть у ЄС визнали, що не здатні забезпечити поставку обіцяного 1 мільйона боєприпасів. Європа обіцяла передати Україні цей обсяг протягом року. Але за нинішніх темпів стрільби ЗСУ витратять таку кількість за 1-3 місяці.